Війна антропологій та культурний наратив: як не повернутися в минуле
«Какая разніца» — це розповідь про те, як відбувалась деколонізація свідомості українського суспільства протягом років Незалежності, яких помилок припустились українці й чи можна було їх уникнути. Цей фільм — спроба проаналізувати причини війни в Україні і намагання росіян знищити все українське.
Після перегляду фільму учасники поспілкувалися із його авторкою — Мирославою Барчук, а також спікерами:
● Вахтанґом Кебуладзе, українським філософом, публіцистом, перекладачем;
● Ірмою Вітовською, українською акторкою театру та кіно, продюсеркою, громадською діячкою;
● Юрієм Макаровим, українським журналістом, телеведучим, документалістом.
Модерував розмову Андрій Кулаков, програмний координатор програми для Спільноти.
Вахтанґ Кебуладзе: Ми маємо приймати навіть темні та страшні сторінки нашої історії
Зараз українцям не вистачає щирого діалогу про сьогодення. Подекуди — із самими собою:
“Дуже часто ми аналізуємо події ретроспективно: роздумуємо, що саме ми зробили не так. Або що Росія зробила не так. Але мені бракує дискрептивності — діалогу про те, що зараз ми робимо не так. Більш того, що ми маємо робити, щоб не наразити на небезпеку майбутні покоління”, говорить Вахтанґ Кебуладзе.
(Не)війна цивілізацій
Вахтанґ Кебуладзе роздумував щодо причин повномасштабної війни.
“Російсько-українська війна — це не війна країн за території. Це не конфлікт цивілізацій, ідеологій. Зараз війна з Росією — війна двох антропологій: уявлень про те, що таке людина, що все російське для нас небезпечно. І це треба доносити до партнерів. Щоб це зробити, ми маємо спочатку самі це усвідомити”.
Якщо через 50 років наші нащадки сприйматимуть російську мову та літературу як свою, це значить, що ми програли, вважає Вахтанґ Кебуладзе. “І це означатиме, що росіяни прийдуть з війною через покоління. Я був би щасливим прокинутися і зрозуміти, що у світі немає Пушкіна, Достоєвського... Але вони вже були і нам треба з цим жити. Нам треба це вивчати, але не інфікуватися цим. Нам треба уявити світ без Росії. Не без росіян, а без російської імперії. І тоді, мабуть, ми знайдемо розв’язання найскладніших проблем сьогодення, адже суспільна уява — це потужний інструмент історичного розвитку. Це завдання нашого та прийдешніх поколінь. Я сподіваюся, ми знайдемо політичні, дипломатичні, економічні, культурні інструменти, щоб цього досягти”.
Ірма Вітовська: Ми маємо заповнювати дефіцит українського у свідомості наших людей
Росія намагалася окуповувати український простір своїми наративами. Подекуди — вдало.
“Я часто бувала у Донецькій області, зокрема — у Донецьку. І у регіоні, і в місті я відчувала постійний дефіцит українського. Росія, натомість, цим користувалась. А місцеві мешканці у силу різних причин не могли протистояти російським впливам. Зокрема, через відсутність доступу до якісного українського контенту”, — говорить Ірма Вітовська.
Переосмислення — шлях до нового розуміння себе
За словами пані Ірми, частина людей, які були заручниками російського виховання, літератури, почали переосмислювати культуру.
“Зараз мені, як акторці, дуже приємно спостерігати за розвитком українського театру. Нинішній розквіт театрів — це відкриття свободи. Люди, які погано знали українську класику, відкривають для себе щось нове. Почався шлях самопізнання, коли людина у пошуках свого власного “я” намагається відмежуватись від культури, звичок, традицій росіян. Пошук цього “я” прискорений страшною ціною.
Ірма Вітовська наголошує: “Ти зʼєднуєш себе з родоводом через подолання купи сходинок. Багато з них були усунуті, свідомо чи несвідомо. Але тепер щаблі до розуміння себе возʼєднуються, відновлюються і ти стаєш українцем”.
Юрій Макаров: Немає шансів, що домінуюча українська культура буде архаїчною, репресивною, нецікавою
Юрій Макаров вважає, що українці дуже пластичні та адаптивні. Зміни всередині нашого суспільства відбуваються швидко. Для багатьох країн такі зміни могли б тривати 50 років, мінімум — два покоління. Нам вистачило приблизно 15.
Ми минули точку неповернення і тепер ми не зможемо прийняти, що українська культура може бути принижена
В українській культурі, цивілізації, була обов’язкова нормативність, говорить пан Юрій, носіями якої були представники “босоногого дитинства”. “Люди щирі, вочевидь, достатньо талановиті, але які важко сприймали щось нове. Цих людей не треба зневажати. Вони зберігали українську традицію, слово. Але сьогодні, коли деякі люди із великою субʼєктності наполягають, що їх архаїчні уявлення про Україну — канон, їх ніхто не слухає. Вже існує шар самодіяльних агентів, які не рахуються з такого роду обмеженнями ідеологічного світогляду”.
Уже 10 років тому значна частина наших співгромадян була готова сприйняти нову матрицю українського, вважає Юрій Макаров.
“І це не тільки українці, які отримали гарну оствіу, а і більш старші люди, що виявили здатність сприймати та толерувати нове”.
Мирослава Барчук: Відхід від імперських наративів — шлях до розвитку власної ідентичності
“Коли говоримо, що люди добре знають та розуміють українське, ми орієнтуємося на власні бульбашки. Щоб розуміти і любити, треба знати. Але, якщо людина виросла суто на гумусі російської літератури, якщо вона зачарована “сніжинками на соболиному комірі Євгенія Онєгіна”, вона не зачарується “саньми зі срібла” Антонича, бо просто його не читала, не знає. Отже це питання освіти перш за все”.
Ми маємо відверто говорити про подолання ментальної залежності від колишньої метрополії, від російської матриці, яка так вростала нам під шкіру в кількох поколіннях, вважає пані Мирослава:
“Ми іноді самі не розуміємо, що своє, а що нав’язане. Звідси наше вічне сахання між ідентичностями, векторами руху, символами і знаками, та “постсовєтська шизофренія”, яка до великої війни іноді здавалась нездоланною”.