13 років жахів: як Асад, ІДІЛ та війна зруйнували сирійський футбол.

Це було місцеве дербі, Аль-Іттіхад проти Аль-Хуррії, і подивитися його прийшли тисячі містян.

Замість газону – витоптана земля; дві трибуни сильно постраждали від бомбардувань, а на тих, що залишились – озброєна до зубів військова поліція, що прислухалася до кожної розмови. І над усім – величезний банер з зображенням Башара Асада.

Це не Аль-Іттіхад переміг того дня, а він.

Алеппо боролось проти Асада з 2012 року, але російська авіація знищила місто вщент, і повстанці відступили.

Того дня, 28 січня, BBC та The Sun написали про "щасливе повернення спорту", але ці меседжі потонули в хорі змучених, знедолених голосів сирійців, що розбрелися світом.

Чи повернеться він до нього зараз? Все складніше, ніж здається.

Таєр бачив, як це все починалося.

За старого Хафеза Асада футбол в Сирії був радше аматорським. Гроші платили, соціальний статус давали, але над рівнем ніхто не заморочувався.

Валерій Яремченко тренував цю збірну в 1985-87 роках і пригадував в інтерв'ю Футбол 24:

Зміни почав у 2000 році син Хафеза Башар, що спочатку здавався неабияким реформатором – мобілки дозволив, інтернет.

У футболі він бачив спосіб підняти імідж держави за кордоном – отже, сюди потекли нафтові гроші.

Ще один журналіст-біженець Мохамед Фарес підтверджує:

Цікаво, Башар народився садистом чи став ним вже в кріслі президента?

У 2004 році в курдському Камішлі місцеві зарубалися на трибунах з приїжджими арабами, і асадівська поліція напала на курдів – семеро загинуло. На наступний день сутички продовжилися; натовп встиг звалити статую Хафеза Асада, перш ніж його розстріляли – ще 36 вбитих, 160 поранених.

Ніякого трауру – всі мовчали, а дехто й щиро радів. Сирія дуже клаптева – із курдами на сході, друзами на півдні, алавітами на узбережжі, сунітами, шиїтами та християнами в центрі. Асади – алавіти за походженням – вміло застосовували класичне "розділяй і володарюй".

Тим часом у футболі гроші Башара швидко дали результат, і у 2006 році Аль-Карама з Хомса вийшла до фіналу азійської Ліги чемпіонів, де з боєм поступилася Чонбук Моторс. Вдома сирійці перемогли 2:1, але програли в Кореї 0:2.

Безпрецедентний успіх!

Усі дітлахи країни побігли в футбольні школи, звідки якраз випускалося нове, ще сильніше покоління на чолі з Омаром Ас-Сома, який заб'є сотні голів – і жодного в себе вдома.

2011 рік, мільйони мітингарів піднялися проти режиму Асада по всій Сирії.

Частина глобальної Арабської весни – кривавої, бо мирний протест не має сенсу там, де влада стріляє, а не слухає.

Футбольний чемпіонат тоді негайно скасували, а гравці самі вибирали собі долю. Хтось, як лідер збірної Фірас Аль-Хатіб, виїхав грати за кордон. Інші, як Мусаб Балхус, залишилися і включилися в допомогу постраждалим. Були й такі, як Абдул Басіт Сарут, голкіпер сирійської молодіжки, що кинув спорт і пішов воювати, паралельно записуючи повстанські пісні.

Мохамед Мусельмані, що не підтримував нікого, сумно спостерігав з Лівану:

При тому грали вони – останнє мирне покоління – дуже добре. У 2012 році вони виграли для Сирії Кубок Західної Азії – перший трофей у XXI столітті.

Вже ближче до 2014 року стало ясно, що вони можуть замахнутися на мундіаль – і почалися торги з зірками, що сяяли за кордоном. Ас-Сома, приміром, забив 22, 27 і 24 голи в трьох поспіль чемпіонатах Саудівської Аравії.

"Ну як, Омаре, ти хочеш представляти країну, якої нема?" – так це мало звучати. Асад контролював лише невелику територію. Старовинні Хомс та Алеппо були за повстанцями; на сході билися на смерть курди й ІДІЛ, що виник нізвідки та взявся страчувати все живе.

Ас-Сома, Аль-Хатіб та інші тоді погодилися, щоб "змусити народ хоч трохи посміхнутися". Оскільки Сирія грала домашні матчі то в Йорданії, то в Малайзії, вони могли не боятися арешту.

Тим, хто не мав таланту грати за великі закордонні клуби, так не пощастило. У 2014 році асадити стратили за участь у протестах, як казали, найкращого захисника в історії Сирії Джехада Кессаба. 19-річний Юсеф Сулейман загинув під випадковим мінометним обстрілом в Дамаску. Футболістам з Ракки Осамі Абу Кувейту, Іхсану Аль-Шувайху, Нехаду Аль-Хуссену і Ахмеду Ахаваху ІДІЛ відтяв голови.

На емоціях від жахів за вікном відбір Сирії до ЧС-2018 перетворився на легендарну кампанію.

Перемоги над Узбекистаном та Катаром; нічиї з Іраном та Японією; та й з Австралією у фіналі була рівна гра, яку вирішив на 109-й хвилині Тім Кехілл.

Неймовірно, але більшість сирійців, що зібралася тоді в Сіднеї перед стадіоном, тішилася його голу і загалом вболівала за Соккеруз.

Ніби в підтвердження його слів після матчу Аль-Хатіб разом з іншими подякував "Башару Асаду за його підтримку спорту й спортсменів" – одна з умов виступів за збірну.

"Що б я не зробив, 12 млн людей будуть мене ненавидіти і ще 12 – любити", – так він потім це пояснив, але в Дамаск все одно не приїхав.

А що було там?

Ще у 2016 році Асаду на виручку прибули росіяни, а ще іранці й ліванська Хезболла. Разом вони зім'яли повстанців, відбили Хомс, Алеппо й весь захід, крім Ідліба й навколишніх гір, де за підтримки Туреччини закріпилась сол