Блохін: Мій дохід становив тисячу доларів щомісяця.

Представляємо вам матеріал Максима Розенка про видатного українського футболіста.

З Олегом Блохіним я зустрівся у 2006 році в курортному місті Белек, Туреччина. Збірна України проводила тренувальний збір перед чемпіонатом світу в Німеччині, а ми з колегою-фотографом приїхали і поселилися в тому ж 5-зірковому готелі, щоб висвітлювати цю підготовку.

Пізніше ми познайомилися з батьком Блохіна, Володимиром Івановичем. Незабаром його сину виповнювалося 55 років, і нам були потрібні дитячі та юнацькі фотографії легендарного футболіста та тренера. 85-річний Володимир Іванович запросив нас до себе додому і приніс фото до автомобіля. Ми почали.

Невдовзі я також провів інтерв’ю з мамою Блохіна, Катериною Захарівною. Зателефонував їй на домашній телефон, і 90-річна (!) жінка розповіла кілька цікавих історій про сина.

Потім відбулося ще кілька зустрічей з Олегом Володимировичем. Квінтесенцію сказаного мені Блохіним я наводжу в цьому матеріалі.

— Пане Олеже, яку вправу Лобановського ви найбільше не любили під час кар'єри футболіста?

— Тест американських космонавтів. Нам доводилося перестрибувати з гирею через бар'єр.

— Гирі підвісили до ніг?

— (Сміється) Ні, ми їх тримали в руках. Було ще кілька вправ, після яких ми просто падали – 5 по 300, ще кілька тестів.

— Чи було ідеологічне підґрунтя в команді? У радянські часи на заводах проводили ідеологічну обробку людей…

— Так, як і всюди. Мене двічі позбавляли звання заслуженого майстра спорту. Хоча обидва рази потім його повертали. Позбавляли за те, що не забивав м'ячі за збірну. Приїжджало керівництво, тренери розповідали про свої проблеми. Мовляв, Блохін перестав забивати. Керівництво приймало рішення: зняти звання "заслуженого". Пам'ятаю, це сталося в 1978 році. Тоді три місяці не забивав – враховуючи, що збірна грала раз на місяць.

— Гравці Динамо 70-80-х років говорили, що дідівщина в команді починалася з Блохіна. Чи дійсно молодим "напихали"?

— Чомусь всі намагаються звалити на мене всі гріхи. Що таке дідівщина? У команді завжди були більш досвідчені гравці. Був молодий склад. Я свого часу теж носив м'ячі та форму. Тож взагалі не можу зрозуміти, про яку дідівщину йдеться.

— Володимир Безсонов якось сказав, що випив горілки більше, ніж журналісти з'їли борщу. Він дійсно був без конкуренції в Динамо в цьому плані?

— (Сміється) Нехай Володя сам відповідає на це питання.

— Ви дослужилися в Динамо до звання майора МВС. Пам'ятаєте, коли востаннє надягали військову форму?

— Коли отримав звання майора, тоді й одягав – це було років 35 тому. Потім, коли переходив з Динамо в австрійський Форвертс, я довго мучився з цим офіцерським званням. Мені довго не давали "добро" на виїзд. Говорили, як може радянський офіцер виїхати на заробітки до Західної Європи. Ледве-ледве відправили в запас.

— Ексзахисник збірної СРСР Вагіз Хідіятуллін із зарплати в 30 тисяч доларів на місяць, які йому платила Тулуза, перший сезон був змушений 29 тисяч віддавати до посольства СРСР у Франції – радянським футболістам не можна було мати зарплату більше, ніж у посла СРСР. Вас, коли ви поїхали до австрійського Форвертсу, ця гірка чаша минула?

— Хідіятуллін їхав до Європи вже після мене. Я був, якщо не помиляюся, другим радянським футболістом, який виїхав за кордон – після нападника Зеніта Анатолія Зінченка. Але Зінченко їхав до австрійського Рапіду по комуністичній лінії – свого роду для обміну досвідом. У Форвертс я отримував 1000 доларів на місяць. При цьому я виплачував з них партійний внесок три відсотки – як комуніст. А у посла тоді зарплата була близько 1200 доларів. Тож ділитися своєю зарплатою мені не довелося.

0

— Вважалося, що в Динамо Лобановського для футболістів рік йде за три – настільки важкі навантаження тренер пропонував гравцям. Як ви змогли відіграти в Києві понад 15 сезонів?

— Значить, вистачило запасу міцності. Я, певним чином, був унікальним. Багато в чому це було дано природою. Напевно, генетика зіграла свою роль. Моя мама до 92 років працювала завідувачкою методичного кабінету в Київській національній академії будівництва й архітектури. Вона пропрацювала там понад 50 років. Раніше займалася легкою атлетикою, була першим номером збірної СРСР напередодні Олімпійських ігор у Гельсінкі-1952. Мала їхати до Фінляндії. Але не склалося – через моє народження.

Максим Розенко, Чемпіон
Відповідальний редактор – Микола Дендак