Історія дня: Він першим серед українців здійснив втечу до НХЛ.
35 років тому його втеча до Канади активно обговорювалася та засуджувалася не лише в Києві. Олександр Годинюк став першим українцем, який втік із "залізної завіси" до найсильної хокейної ліги світу. За сім сезонів у НХЛ Годинюк змінив п'ять команд. Тренерську кар'єру Олександр розпочав в Америці, де працював наставником у фарм-клубі Кароліни Харрікейнз.
Після повернення до Києва він тренував юніорські, молодіжні та національні збірні України, а також столичний Сокіл. З 2016 року працює скаутом клубу НХЛ Вегас Голден Найтс. У відвертій бесіді з Максимом Розенком Годинюк розкрив всю правду про свою втечу з Києва, кулачні бої на льоду в НХЛ та систему хокею в Північній Америці як бізнесу.
Втеча з СРСР
– Пане Олександре, ви пішли на втечу в пошуках кращої долі?
– Мені просто не залишили вибору. На молодіжному чемпіонаті світу 1989 року мене визнали кращим захисником турніру. У нас була справжня зіркова команда – я грав в одній п'ятірці з Могильним, Федоровим, Буре, Зубовим. Влітку мене задрафтував канадський Торонто. Система драфтів – це традиційна та давно налагоджена процедура в НХЛ. Команди, які слабші, отримують "право першої ночі" – можливість першими залучити до своїх лав перспективних хокеїстів. Я був на сьомому небі від щастя. Але керівництво Сокола мало зовсім інші плани – головний тренер команди Анатолій Богданов не хотів відпускати мене.
– І ви вирішили піти з Сокола по-англійськи, не попрощавшись?
– Я кілька місяців не міг на це зважитися. Але в листопаді 1990 року отримав травму, яка поставила під сумнів мою подальшу кар'єру. Віталій Шевченко, який виступав у ролі мого агента, умовив мене втекти. У плані втечі брало участь і Торонто. Мені зробили туристичну візу в Польщу, куди я поїхав на потязі. Пам'ятаю, на кордоні, коли проходив митний контроль, у мене тремтіли коліна – боявся, що хлопці візьмуть мене за руки й кудись поведуть.
Я добрався до Варшави, де мені зробили візу в Югославію. Польща тоді ще вважалася соцтабором, і швидко вилетіти в Канаду було непросто. Поки мені оформляли візу в Югославію, я сидів у готельному номері – в хол виходив лише кілька разів. Дихати стало легше тільки в Белграді, де мені нарешті видали канадську візу. Звідти я й прилетів у Канаду. Пам'ятаю, першим, кого я впізнав в аеропорту Торонто, був Горді Хоу з дружиною. Горді – справжня легенда канадського хокею. Я вважав це добрим знаком.
– Існувала версія, що Сокіл не хотів вас відпускати лише через те, що Торонто не бажало платити киянам гроші за ваш перехід...
– Я не знаю всіх нюансів. Але через півтора місяця після приїзду в Канаду в головному офісі Торонто мені показали документ, що підтверджував грошовий переказ Соколу. За мій трансфер киянам було сплачено 120 тисяч доларів. Після цього мені дозволили дебютувати в НХЛ. На той момент я вже практично відновився після травми, отриманої в Соколі, і відіграв кілька ігор за фарм-клуб. Незабаром я дебютував у основному складі команди. Мої одноклубники відзначили мій дебют по-своєму – налетіли на мене з усіх боків, скрутили та підстригли. У той час у НХЛ панували жорсткі порядки.
– Ви відіграли в НХЛ 7 сезонів. Яка риса характеру американців вас дивувала?
– В житті – дуже поверхове знання всього, що відбувається в світі. Американцям було просто нецікаво знати про те, що не пов'язане з життям у їхньому рідному місті. Іноді доходило до того, що мої знайомі не могли назвати країни, які межують зі США! Вони постійно запитували мене, на якому континенті знаходиться Україна.
З іншого боку, вони мали дуже глибокі професійні знання. Американський юрист, як правило, знав всі тонкощі юриспруденції. І так у кожній професії. А в хокеї мені подобалися морально-вольові якості місцевих хокеїстів – навіть якщо вони безнадійно програвали матч, все одно самозабутньо билися до останньої секунди поєдинку.
Бокс з поліцейським
– Коли ви вперше побилися в НХЛ?
– На самому початку. Я застосував силовий прийом проти нападника Чикаго. Йшов вже змінюватися до лавки своєї команди. Дивлюся, партнери щось почали кричати і махати руками мені за спиною. Я тоді ще добре англійську не знав, не зрозумів їх. Але вистачило розуму обернутися. Дивлюся, на мене, як лось, мчить штатний тафгай Чикаго Майк Пелусо. Майк був одним з найсильніших поліцейських в лізі – його завданням було захищати своїх одноклубників і битися на льоду з тафгаями команд-суперників.
– Вам добре дісталося?
– Мабуть, мені пощастило – я нокаутував Пелусо з першого удару. Пам'ятаю його здивоване обличчя, коли партнери піднімали Майка з льоду. Втім, не всі рукопашні бої на льоду закінчувалися для мене щасливо. Коли я вже виступав за Калгарі, я набирав форму у фарм-клубі. Проти мене застосували грубий силовий прийом ззаду – суперник в'їхав з розгону, коли я стояв обличчям до борту. </