"Перемога у війні залежить не від розумних генералів, а від патріотичних солдатів": історія Віктора Ожогіна, який бореться з 2014 року.
Ці запитання без відповіді постійно крутилися у моїй свідомості та в серці, коли я готувалася до бесіди з Віктором Ожогіним – відомим спортивним коментатором, заслуженим журналістом України, майором Збройних сил України, людиною, яка пройшла найгарячіші точки фронту. А ще – моїм хрещеним батьком, якого я, звісно, знаю з раннього дитинства.
Точніше, раніше вважала, що знаю його досконало. Але виявилося, що це не зовсім так. Бо той щирий добряк і веселун Ожогін – а його саме так, фамільярно, називають і діти, і дорослі, і давні друзі, й ледь знайомі – людина-свято, душа компанії, і той командир роти, який разом зі своїми побратимами брав участь у численних запеклих боях з рашистами, здається мені тепер такими, що належать до різних світів.
Ми спілкувалися з хрещеним у неділю вдень. Мій дзвінок заскочив його в момент, коли він щойно повернувся зі спортивного майданчика, де грав у футбол з побратимами (поважний вік, два важких поранення, а він прагне жити так само повноцінно, як і раніше – це ж Ожогін, впізнаю!), і почав варити суп, про який його вранці попросила донька. Мовляв, так смачно, як тато готує цю страву, у них з мамою не виходить. А, може, Карина навмисно попросила про це тата, щоб потім була ще одна нагода висловити йому приємні слова подяки та свою безмежну любов.
І тут, незважаючи на те, що я давно вже у професії, я трохи розгубилася. Готуючись до розмови, звичайно, підготувала ряд запитань, розташувавши їх у логічному, на мій погляд, порядку. Але це було незвичне інтерв’ю – зі своїм хрещеним, героєм війни… Тож починати таку бесіду, я відчувала, потрібно було якось незвично. Але як саме?...
На мить я затрималася. І тут хрещений, напевно, здогадавшись про причину цієї паузи, весело скомандував:
Його розповідь, схожа на сповідь, була такою зворушливою і захопливою, що вона занурювала мою уяву в ті жахливі події, про які розповідав Віктор Іванович, так змушувала співпереживати разом з оповідачем, що я просто не насмілилася його перебивати. Уточнюючі запитання виникли вже потім – під час нашої подальшої розмови і тоді, коли я готувала текст до публікації.
"Старший дід" Нацгвардії: від боїв на передовій до служби в тилу
– Почну, так би мовити, з кінця свою розповідь. 2024 рік я провів у тилу, – розповідає Віктор Ожогін. – Після другого поранення, яке сталося 3 липня 2023 року, чотири місяці лікувався – спочатку в Дніпрі, потім у Києві. Ворожий осколок знову потрапив у те ж місце, що й майже рік до того. Відверто кажучи, тоді я серйозно замислився про звільнення з армії. Але командир наполіг: "Вікторе Івановичу, не вистачає досвідчених офіцерів. Ти бойовий, прошу, залишайся".
Мої вагання зникли – я продовжив службу. Спочатку працював заступником командира батальйону, замполітом у стрілецькому батальйоні, займався охороною особливо важливих об’єктів на Дніпропетровщині. Отримав звання майора: раніше був капітаном, командиром роти, а тепер став заступником командира батальйону.
Ще через пів року служби мене перевели до полку. Це стало певним полегшенням: нарешті, з’явилася можливість ночувати вдома. У нашому полку офіцери й солдати, які не перебувають на службі, мають таке право.
2На новій посаді обов’язків не менше, але вони інші. Мій відділ займається особовим складом: вихованням, підтримкою, розслідуваннями. Це начебто й не фронт, але все одно – війна. У нас багато поранених, є ті, хто потрапив у полон, а ще – зниклі безвісти. Кожна така справа потребує уваги, ретельного розслідування, з’ясування причин.
Окремим викликом стали випадки самовільного залишення частини (СЗЧ). І тут теж доводилося вивчати ситуації, аналізувати, що змушує людей до таких кроків. Роботи чимало, більшість її – паперова. Не можу сказати, що я люблю цей аспект служби, але хтось же має це робити. Кожен документ, кожна справа – це чиєсь життя, а, отже, важлива частина нашої боротьби.
Але мій шлях у Збройних силах України завершується. Остаточне рішення вже ухвалив, керівництво попередив. У березні мені виповниться 67 років. Чесно кажучи, не думаю, що в ЗСУ залишилися офіцери мого віку. Сам себе жартома називаю "старшим дідом" Нацгвардії України.
– Але виглядаєте ви, без перебільшення, років на десять молодше. Всупереч тим випробуванням, які довелося вам пережити...
– Так я ж, згідно з відповідними документами, і є на десять років молодший. Розкрию один секрет, котрий для багатьох давно вже є секретом Полішинеля, – усміхається Віктор Іванович. – Коли на початку війни мене відмовили у призові в ЗСУ через те, що, мовляв, занадто "старий" уже, я "виправив" рік народження у військовому квитку: замість 1958-го поставив 1968-й. От і вийшло, що став на десять років молодше.
– Ці десять років війни залишили глибокий слід. Стільки подій, боїв, поранень, стільки життєвих трагедій. Мені, людині, далекій від фронту, здається, що таке може пережити тільки якась надлюдина з особливими фізичними, психологічними, моральними можливостями. Не даремно ж вас, героїв війни, називають кіборгами, сталевими, незламними…
– Щодо мене, то я – звичайна людина, – відповідає Віктор Іванович. – І ти ж, Юля, мене знаєш. Просто, мабуть, мій характер і фізична підготовка дозволяли виконувати бойові завдання навіть у найскладніших умовах. Якби не поранення, я й досі був би на передовій. Але тепер, якщо чесно, 5-6 кілометрів я вже не пройду так швидко, як раніше. Бігати, як бігав усі ці роки, теж не можу. Тому вирішив, що буду допом