Вікторія Онопрієнко: "Поки мій батько на фронті захищає Україну, я відстоюю її честь на спортивних аренах."

Як відомо, Вікторія Онопрієнко стала єдиною українською "художницею", яка отримала олімпійську ліцензію цього року. Її складний шлях, сповнений як квітів, так і труднощів, настільки вразив Міжнародний олімпійський комітет, що про неї був знятий документальний фільм, який демонструє стійкість на шляху до Олімпіади-2024. Її обличчя стало символом української війни у світовому спорті: вона присвячує свої нагороди українським воїнам та невтомно нагадує світові про горе свого народу.

Проте, парадоксально, незважаючи на всі її спортивні досягнення та міжнародне визнання, Вікторія... не потрапила на Олімпіаду.

Чому так сталося? На це запитання спортсменка дала відповідь у своєму відвертому інтерв’ю, в якому також розповіла про свої перші кроки в гімнастиці, радість перемоги та гіркоту поразки, а також про війну та свого батька, який на ній.

1

Вікторія Онопрієнко

Про перші кроки у гімнастиці

– Вікторіє, ви виросли в спортивній родині: батько займався фехтуванням, а мати – легкою атлетикою. Чому ви обрали саме художню гімнастику?

– Так, у мене не було шансів уникнути спорту (усміхається – прим.). Коли мені виповнилося три роки, батьки привели мене до секції фігурного катання. Але там не склалося, бо я почала хворіти через постійний холод на ковзанці.

Моя доля як спортсменки визначилась у столичному Палаці спорту, куди ми з мамою Лілією Вікторівною та батьком Максимом Анатолійовичем прийшли подивитися змагання "художниць" на Кубку Дерюгіних. Я була в захваті і не могла відірвати погляду від виступів гімнасток. Коли на килим вийшла Ганна Безсонова і я побачила її номер з пурпуровою стрічкою, закохалася у цей вид спорту з першого погляду і назавжди.

– Яка підтримка ваших батьків-спортсменів?

– У всіх моїх спортивних перемогах є і їхня частка. Моя родина – це моя головна опора. Наприклад, тато змалечку вчив мене дисципліни. Поки мої подруги насолоджувалися канікулами, ми з ним бігали кроси та виконували фізичні вправи. Він умів так цікаво все організувати, що ці тренування приносили мені радість. Завдяки батькові я з дитинства зрозуміла, що таке професійний спорт, почала уважно слідкувати за національними та міжнародними змаганнями. Саме тоді я поставила собі мету потрапити до збірної України з художньої гімнастики та представляти нашу країну на міжнародній арені.

2

Вікторія Онопрієнко з батьками

Пам’ятаю, як напередодні своїх перших змагань батьки разом пришивали паєтки на мій костюм. Камінці тоді ще не були в моді (сміється – прим.). Не знаю, як татові це вдалося, але він пришив паєтки навіть краще за маму.

Мама завжди була поруч зі мною. Вона – немов янгол-охоронець – допомагає непомітно, ненав’язливо, коректно, але завжди вчасно та ефективно. У найважчі миті, коли я переживала за батька, який зараз воює на фронті, саме вона завжди знаходила правильні слова, щоб повернути нам обом сили, мотивацію та віру.

– Я помітила, що майже в усіх сюжетах і фільмах про вас ваша мама тримає на руках маленького симпатичного песика, який, здається, також емоційно вболіває за вас на змаганнях. Це улюблений член родини?

– Так, це моя пухнаста, чотирилапа підтримка. Як і більшість дітей, я з дитинства мріяла мати песика, але ця мрія здійснилася лише тепер. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з мамою та моєю хрещеною були в Ужгороді. Мама бачила, в якому пригніченому моральному й психологічному стані я тоді була, готуючись до своїх перших змагань після початку великої війни — Кубку світу в Болгарії. І тоді мама зробила мені подарунок, про який я мріяла все життя. Вона подарувала мені чарівне цуценя. Цей сюрприз був настільки несподіваним і зворушливим, що я в ту мить просто розплакалася від щастя.

Собачку по паспорту звуть Лія, але ми називаємо її Люся. І знаєте, у неї теж бойовий, спортивний характер: якщо Люся чогось дуже хоче, то обов'язково досягає свого. Як і я!

3

Вікторія Онопрієнко

Про перші тижні війни та від’їзд батька на фронт

– Вікторіє, пригадайте, будь ласка, перші тижні після початку повномасштабної війни. Як ви їх пережили, де перебували в той момент?

– Не думаю, що коли-небудь зможу забути перший день війни. О четвертій ранку зателефонувала моя хрещена і повідомила, що почалося повномасштабне вторгнення. У той момент я відчула страх і повне нерозуміння — як таке можливо? Як у 21-му столітті можуть бомбити Київ? Ми увімкнули телевізор, і перші кадри, які побачили, були з Харкова, який також вже зазнавав обстрілів. У паніці ми почали збирати "тривожну валізу" – найнеобхідніші речі. На щастя, у нас були певні запаси їжі та води, але цього вистачило ненадовго.

Вибухи навколо Києва лунали мало не щогодини, і тоді ми разом із сусідами зрозуміли, що потрібно шукати укриття. Спустилися в підвал нашого будинку. Він був у жахливому стані: старий, холодний, захаращений…

Але він нас рятував. Майже тиждень ми провели в цьому підвалі, практично не виходячи звідти. Коли все ж таки наважилися подихати свіжим повітрям, побачили ще один жах – прямо над нами в небі летіла ракета з оглушливим звуковим супроводом. Хтось з присутніх тоді вимовив: "То – на Гостомель". Це було так страшно,